«Бої були такими страшними, що мені здавалося, що то є пекло…»


До 72-річчя з дня перемоги у Корсунь-Шевченківській битві

«Бої були такими страшними, що мені здавалося, що то є пекло…» – ділиться спогадами учасник Корсунь-Шевченківської битви, городищанин Яків Петрович Пасічник.

Яків Пасічник, наші дні.
Яків Пасічник, наші дні.

Ветеран народився 13 вересня 1924 р. в багатодітній родині в уславненому козацькому селі Суботів, що на Чигиринщині. В голодному 33-у році втратив батька, тож змалку почав допомагати матері по господарству, а трохи підрісши, пішов працювати в колгосп їздовим.

– Спочатку хочу розповісти про братів, – починає свою розповідь 92-річний чоловік. – В родині нас було дві дівчини і семеро хлопців. Троє з братів уже до початку Великої Вітчизняної війни воювали. Борис загинув в Монголії на Халхін-Голі і похований в братській могилі на станції Олив’янова, що в Читинській області. Григорій воював на Ленінградському фронті і там йому відірвало руку. Денис в 1939 році брав участь у поверненні українських і білоруських земель, анексованих Польщею, а потім воював у фінську. На другий день війни на фронт забрали Степана і невдовзі він загинув. Найстарший брат, Порфирій, був сапером, звільняв Мошни, Старосілля, Деренківець, Корсунь, а в Румунії йому відірвало ноги. Ще були Тиміш і я.

Головою колгоспу у нас був чоловік моєї старшої сестри. Тоді на все село було тільки два саморобні радіоприймачі, один в директора школи, а ще один – у нашого зятя. От з нього ми й дізнавались, що діється у світі. Влітку 1941 р. мене і ще декількох хлопців відправили в районну лікарню на медкомісію. Наближався призов, а мені восени саме виповнювалось 17 років. Пам’ятаю, повернувся додому і зайшов до зятя. Дивлюся, а у нього вигляд якийсь зосереджений і водночас стривожений. Щось почав розповідати, та побачив його погляд і осікся. А він так тихо: «Почалася війна…» Наступного дня мене викликали у військкомат і там я почув, що німці бомбили Київ, – згадує Яків Петрович.

А на шостий день війни хлопців 1924 року народження забрали в ФЗО (школи фабрічно-заводського навчання). Та натомість повезли в степи під Кривий Ріг копати окопи. Однієї днини потрапили під страшенне бомбардування…

– Я запам’ятав назву містечка – Казанка, ми там копали протитанковий рів понад річкою. Літаків було так багато, що в одну мить серед білого дня небо враз потемніло. Свист, виття і гуркіт розривів змішалися в протяжний гул. Тоді нас німці порозганяли і ми розбіглися хто куди. А через декий час я добрався додому. Сестер забрали в Казахстан в евакуацію, зять пішов бити ворога і загинув на Ленінградському фронті.

Вдома, під окупацією, довелось постійно переховуватись по сусідах, щоб мене не відправили до Німеччини.    В сестриній хаті  оселилася сім’я  поліцая. Взагалі, до мене у поліцаїв була велика ненависть, тому що чоловік сестри був головою колгоспу, а брати – бійцями Червоної армії.

Якось вночі, все ж таки, забрали і відправили на цукровий завод, де тримали молодь перед відправкою до Німеччини. Тоді ми з хлопцями знайшли стічну трубу діаметром сантиметрів вісімдесят. Через неї втекли. Та труба на декілька метрів занурювалася в Тясмин, то ледь не потопилися, але води довелося наковтатися. Коли згодом мене знов впіймали, та я ще раз втік через ту саму трубу!

А в грудні 1943 року, вже після визволення рідних місць від ворога, був призваний до радянської армії.

– Я потрапив в 4-у армію, 375-й полк. Коли почали видавати зброю, поперед мене стояв якийсь огрядний чолов’яга. Йому давали протитанкову рушницю (ПТР), а він відмовлявся, мовляв, важка. То ж та рушниця, вагою 16 кілограмів, дісталася мені. З нею й почав воювати, а в новорічну ніч зі свого ПТРа навіть збив німецького літака!..

Це трапилося в ніч на 1 січня. Я саме стояв на посту, аж бачу, прямо над нами летить німецький розвідувальний літак. Що робити? Я зарядив свій ПТР, прицілився, і вистрелив… хоч і  за третім пострілом, але таки його підбив! Коли літак упав, до нього збіглося все командування. Тоді мене подавали на нагородження орденом Червоної Зірки. Та нагороду я так і не отримав, адже 4 січня під Кіровоградом був поранений. В ногу поцілила снайперська куля. До речі, бійців, озброєних ПТРами, німецькі снайпери знищували в першу чергу, як і командирів. Дякувати долі, кістка виявилась цілою і через дві неділі знов поїхав на фронт, але потрапив уже в іншу частину – 5-й гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус, що тоді був зосереджений в районі Знам’янки.

Саме в ті дні повним ходом йшла підготовка до Корсунь-Шевченківської операції. Мене направили в 43-й кавполк 12-ї гв. кавалеріської дивізії мінометником. У полку було 3 батареї. Ми мали 76-мм гармати, також «сорокап’ятки» і важкі 82-мм міномети, які й до цього часу знаходяться на озброєнні, навіть використовуються на Донбасі. Кожен ескадрон мав кулемети «Максим», встановлені на тачанках. Тоді саме почалася відлига, пішли дощі, дороги порозкисали і ми ось по такенній багнюці приволокли з собою до Корсуня 286 гармат, 136 мінометів і 130 кулеметів. З нами приїхало 3600 козаків-піхотинців і 2500 артилеристів.

І вся ця сила вступила в бій, допомігши радянським військам у розгромі німців під Корсунем. А по дорозі ми з боями звільнили Цвіткове, Шполу, почались бої за Городищину – Вільшана, Вербівка, Журавка, Петропавлівка… І так добралися до Квіток, а далі уже проліг Корсунь. Ми впевнено стискали кільце оточення ворога, а німці збігалися до Корсуня, в паніці кидали машини, озброєння. Ми знаходились в середині основного кільця, а взагалі в цій битві, окрім основного, було ще два кільця оточення.

…Невдовзі почалися такі бої, які обстріляний до того часу боєць не міг собі навіть й уявити. «Суцільне місиво з крові, болота, тіл наших і ворожих солдатів… Страх, біль і смерть», – так характеризує пережите під час битви фронтовик.

– Бої були такими страшними, що я згадав, як мати в дитинстві говорила: «Не робіть шкоди, бо потрапите в пекло». Мені здавалося, що то й є те пекло, той страшний суд…  я дійсно його там побачив. Творилося таке, що нічого не можна було розібрати: де німці, а де наші. Іноді все настільки змішувалось, що командири і солдати не могли втямити, кому що робити, де перебувати і куди стріляти. Подекуди траплялось, що свої стріляли в своїх, або бігли під прикриття до наших, а потрапляли до німців…

Яків Пасічник, 1945 рік.
Яків Пасічник, 1945 рік.

…Раптом похолодало, почалися морози, земля покрилася снігом. Німці саме  намагалися прорвати кільце оточення. Тоді наші козаки взяли спеціальні білі халати, сіли на білих коней і, непомітні на фоні снігу, обійшли німців з заду, нанісши потужного удара ворогу прямо в тил. Так минула остання ніч Корсунь-Шевченківської битви, а на слідуючий день ми вже святкували перемогу, – розповів Яків Пасічник.

– Не минули мене поранення : загалом, мав їх чотири та ще й  контузію, але під Корсунем мені пощастило, навіть подряпини не було… Тоді я цілу зиму провоював без гімнастерки, бо на мене не вистачило, правда, кожушок на мені таки був, ще й ватні штани.

Опісля солдат разом зі своїм полком брав участь в Умансько-Ботошанській фронтовій наступальній операції, Яссько-Кишинівській, Дебреценсько-Будапештській та Віденській стратегічних наступальних операціях.

– Ми форсували Дністер, мене було поранено, та я за два тижні знову був у строю. А біля Будапешту нас чекала важка переправа через Дунай. Просто так річку було годі форсувати з-за страшно швидкої течії, адже в тому місці вона виходить просто з Альпійських гір. Тоді сапери за добу навели міст, і ми пішли на той бік просто під кулями – переправу без кінця обстрілювали ворожі літаки. Міст долали бігом, а тих, хто вагався, підганяли своїми пістолетами офіцери, що стояли обабіч. Щоб не заважали, загиблих на мосту вимушені були скидати в бистрі води Дунаю…

– Біжу, а чоботи ковзають по крові. Аж тут збило воза, що рухався прямо переді мною, і його так хутко зіштовхнули у воду, щоб розчистити прохід, що я навіть бігу не стишив. Біжу і бачу, як коней несе за течією. І так яскраво пам’ятаю те суцільне криваве місиво на мосту поперед очима, як мені тоді промайнуло, що якщо зараз впаду, мене так само зіштовхнуть в воду і навіть могили не буде. І страху смерті не було, а тільки жаль, що рідні так і не дізнаються, де загинув…Минулося.

А під Віднем  був тяжко поранений в голову. Про це дізнався уже в госпіталі, а тоді просто втратив свідомість. Потім мені лікарі розповіли, що один осколок пробив діру в потилиці довжиною шість сантиметрів, а один застряг у вусі. З-за цього я став погано чути.

В Австрії й дізнався про перемогу. Скільки радощів тоді було! Ми і сміялися, і плакали, і обнімалися, і вгору стріляли. Це був такий дивний день, ба навіть австрійці, які воювали на боці німців, підходили до солдат і, радіючи, дякували, що ми зупинили Гітлера…

Виступ перед городищанами. 70-річчя Великої Перемоги.
Виступ перед городищанами. 70-річчя Великої Перемоги.

Після війни Яків Петрович працював у Суботові трактористом, зоотехніком, 17 років був агрономом. За цей час зробив величезну роботу – під його керівництвом було осушено 500 га боліт понад Тясмином, встановлено поливну систему на 27 га поливу, споруджено 262 греблі для загачування ярів, щоб навесні вода не збігала і не розмивало поля.

На жаль, у списку нагороджених за сбитий літак його ім`я так і не було поновлено. Натомість, Яків Пасічник отримав медаль «За бойові заслуги», та ще мав 4 подяки від Сталіна, які сьогодні знаходяться в музеї-заповіднику «Корсунь-Шевченківська битва».

Have any Question or Comment?

Leave a Reply

Smart Youtube Widget

https://www.youtube.com/embed/9PC8y02mDXU