Авторські статті,  фото та відео на різні теми

ГОРЯТЬ ВОРОЖІ ТАНКИ


Винищувачу танків Петру Цюпенку під час війни не раз доводилося вступати в сутички з ворожими броньованими чудовиськами, з яких він незмінно виходив переможцем

13 березня відсвяткував 95-річчя житель Житомира, полковник у відставці, член Ради ветеранів 8-ї танкової армії, учасник Сталінградської битви і визволення України, Почесний ветеран України Петро Цюпенко.

Під час війни була така солдатська професія – лицем до лиця зустрічати ворожі танки і знищувати їх. Ця мужня військова професія називалася «винищувач танків». Її освоїли тисячі червоноармійців, серед яких був і лейтенант Петро Цюпенко. Він – наш земляк. Народився в далекому 1921 році в Монастирищенському районі, що на Черкащині.

Цюпенко Петро Степанович
Цюпенко Петро Степанович

НА АСТРАХАНСЬКОМУ НАПРЯМКУ

– Я закінчив семирічку і вступив до Київського залізничного технікуму, де навчався з 1937 по 1941 рр. 21 червня 1941 р. в технікумі був випускний вечір. Розійшлися пізно вночі і, поки прощалися, нас наздогнала війна. Це сталося в парку поруч з технікумом. А в 4-30 ранку налетіли ворожі літаки і почали бомбити оборонні заводи Києва. А вже вдень, після виступу товариша Молотова, директор технікуму зібрав учнів і сказав: «Дівчаткам роз’їжджатися по домівках, а хлопці залишаються!» Ми тиждень рили окопи і брали участь у будівництві оборонних споруд під Києвом. А потім вийшов наказ наркома шляхів сполучення, товариша Кагановича, і мене, як залізничника, направили на Рязано-Уральську залізницю. Спочатку в Саратов, а потім і в Астрахань, – розповідає Петро Степанович.

Фахівці-залізничники під час війни мали «бронь», але Петро пропрацював лише півтора місяці і виявив бажання вирушити на фронт.

– Мене спочатку направили в Астраханське стрілецько-кулеметне училище, де я освоював станковий кулемет «Максим». Майже рік навчався, а потім мене послали на перепідготовку на винищувача танків. Перед тим, як потрапити під Сталінград, близько трьох місяців ми формувалися – озброювалися і навчалися.

Фронтовикові особливо запам’яталася «обкатка танками». Це коли під час навчання прийомам боротьби з танками бійців привчали не боятися сталевих чудовиськ при безпосередньому бойовому зіткненні, використовуючи для цього справжні танки.

Отримавши лейтенантські кубики, молодий командир 12 вересня 1942 р. прибув до винищувального протитанкового дивізіону 159-ї окремої стрілецької бригади 28-ї армії і був призначений командиром взводу протитанкових рушниць (ПТР).

Петро Цюпенко, 1944 рік.
Петро Цюпенко, 1944 рік.

– А це початок Сталінградської битви. Я влився в бригаду і почав воювати на Сталінградському фронті, – каже ветеран. Епізоди Сталінградської битви і подальшого звільнення України залишили найяскравіші спогади в пам’яті фронтовика.

– Німці, втративши впевненість після поразок під Москвою і Ленінградом, на півночі перейшли до оборони і вирішили нанести удар в південному напрямку, по осі Харків – Ростов – Сталінград. Тоді, в 1942 році, я був винищувачем танків на Сталінградському фронті. А Сталінградський фронт розтягнувся від Сталінграда до Астрахані на цілих 450 кілометрів! І коли німці зрозуміли, що Сталінград їм так просто не взяти, вирішили захопити Астрахань, щоб перерізати постачання наших військ. З Астрахані здійснювалося постачання фронтів, які захищали Сталінград і Кавказ. І якщо вантажі з Астрахані в Сталінград доставлялися за 2 – 2,5 доби, то в разі втрати цього шляху нам би довелося везти боєприпаси і продовольство спочатку морем, а потім залізницею, і на їх доставку йшло б до 30 діб!

У той період перед ворогом відкривався прямий шлях на Астрахань через Калмицькі і Сальські степи, де майже не було наших військ. Шлях німцям перегородили бійці 28-ї армії, серед яких був і винищувач танків, 21-річний лейтенант Цюпенко.

– 10 жовтня 1942 року для мене почалися важкі бої на астраханському напрямку, куди німцями була кинута майже вся 4-а танкова армія за підтримки 30 тис. Піхоти, – майже через 74 роки згадує Петро Степанович про ті драматичні дні і ночі. Тоді 159-а бригада, в якій він воював, знаходилась на західній околиці Астрахані.

– Частина нашої армії, в тому числі і наша бригада, були підняті по тривозі і, зробивши 70-кілометровий марш-кидок назустріч ворогу, в 70-км від Астрахані зустрілися з німецько-румунськими військами. Ці війська у важких боях були нами розгромлені і загнані в піщані степи Калмикії. Ми перейшли спочатку в наступ, а потім і до оборони.

Пляшки із запальною сумішшю
Пляшки із запальною сумішшю

ГОЛИМИ РУКАМИ ЗУПИНЯЛИ ТАНКИ…

– Взагалі Сталінградська битва була дуже важкою. У світі нічого подібного, напевно, ще не було. У німців було дуже багато танків, і нам довелося пройти через багато боїв з танками. Наші протитанкові дивізіони озброювалися 45-мм гарматами, протитанковими рушницями, гранатами і пляшками із запальною сумішшю. Не раз нам доводилося зустрічатися з ворожими танками зблизька, і навіть перебувати під ними. При наближенні танка лягаєш на дно окопу, які винищувачі танків відривали трохи попереду основних позицій, а коли він проїде зверху, кидаєш пляшку із запальною сумішшю на корму. Але, як правило, ми підпалювали танки на відстані 10 – 20 метрів. Зупиняли пострілами з протитанкових рушниць, кидали гранати або коктейлі Молотова, а коли німці починали залишати підбитий танк через нижній люк, ми їх вже чекали і знищували зі стрілецької зброї, – каже Петро Степанович.

За архівними даними, в дні і ночі оборони Астрахані в усій 159-й стрілецькій бригаді штатною чисельністю 5587 бійців було всього 16 ПТР, тому основним протитанковим засобом стала пляшка із запальною сумішшю. Це наочно демонструє героїзм і мужність радянських бійців, зокрема, винищувачів танків, які фактично голіруч зупинили наступ німецьких панцерваффе, не допустивши ворога до Каспію.

– А з 18 на 19 листопада надійшов наказ, і розпочався контрнаступ. Після 85-хвилинної артилерійської підготовки Південно-Західний і Донський фронти перейшли в контрнаступ, а наш Сталінградський фронт не міг цього зробити через те, що почалася сильна завірюха, тому абсолютно нічого не було видно. І ми пішли вперед на добу пізніше – в ніч на 20 листопада і відразу просунулися на 50 – 70 км. Так війська трьох фронтів, просуваючись назустріч один одному, оточили сталінградське угруповання противника. Але коли ми дізналися про повний розгром ворожих військ під Сталінградом, воювали вже на Донській землі. 1 січня 1943 року уряд вирішив перейменувати Сталінградський фронт в Південний і ми почали наступ в напрямку Ростова і України. Наша армія з астраханських степів рушила до Ростова. Ми звільнили Елісту, Сальск, Батайськ. Німці, відступаючи, використовували тактику «випаленої землі», спалюючи все, що горіло. Палали міста, селища і козачі станиці. Над горизонтом слався чорний дим пожарищ. 14 лютого 1943 року було звільнено Ростов. Місто ми побачили повністю зруйнованим.

Одна з найвідоміших сторінок звільнення Ростова – подвиг лейтенанта Мадаяна та бійців батальйону, яким він командував. Вони, перейшовши Дон, захопили вокзал, але потрапили в оточення. Наше командування прийняло рішення створити групу для деблокування батальйону. У цю групу зі своїм взводом ПТР увійшов і Петро Цюпенко, знищивши зі своїми бійцями в одному з боїв три ворожих танки.

Військова продукція астраханських підприємств - пляшка із запальною сумішшю , гранати Ф - 1 "лимонка" . 1943 рік.
Військова продукція астраханських підприємств – пляшка із запальною сумішшю , гранати Ф – 1 або “лимонка” . 1943 рік.

– Коли влітку 1943 р. ми увійшли на Україну, я вже був командиром роти ПТР і воював в 695-му стрілецькому полку щойно сформованої 221-ї стрілецької дивізії, куди мене перевели незадовго до цього, а Південний фронт був перейменований в 4-й Український, – продовжує ветеран. – З 20 серпня наша дивізія взяла участь у Донбаській операції, в ході якої під час наступу на приморському напрямку 10 вересня 1943 р. було звільнено Маріуполь, де знаходились великі металургійні заводи, такі як Азовсталь і ім. Ілліча. Мені було дано команду зі своєю ротою ПТР надати допомогу командиру 1-го батальйону нашого полку Кабанову в оволодінні меткомбінатом їм. Ілліча. Складність операції полягала у тому, що Гітлер наказав підірвати завод. Також не можна було допустити руйнації заводу і нашою стороною. Тому в ході боїв за промислові заводи артилерія і авіація не застосовувалась, в основному бої велися штурмовими групами. Завдяки цим групам, які не застосовували навіть протитанкових гранат, вдалося повністю звільнити заводи і все місто. Це сталося на світанку, і ми вмилися водою в Азовському морі. В подальшому ми наступали на Мелітополь, і 20 жовтня 1943 р. в районі Данило-Іванівки, це на південний захід від Маріуполя, я був поранений – кулі прошили ноги.

Петро Степанович протягом 4 місяців лікувався в Ашхабаді, куди був евакуйований після поранення. Там його застала звістка про нагородження орденом Червоної зірки. Після закінчення війни Петро Цюпенко присвятив своє життя службі в армії. У 1962 році закінчив академію ім.Фрунзе і був призначений командиром 372-го гв. мотострілецького навчального полку, працював начальником військової кафедри Самаркандського держуніверситету – передавав свій бойовий досвід майбутнім лейтенантам мотострілкових підрозділів. Сьогодні, в день його 95-річчя, озираючись на прожите, згадує свою участь у Сталінградській битві – переломній, а тому найдраматичнішій битві всієї Другої світової війни, результат якої вирішив долю усього світу. Він пишається, що в цьому є і його заслуга.

Петро Цюпенко приймає вітання з 95-річчям. Житомир, 13 березня 2016 року.
Петро Цюпенко приймає вітання з 95-річчям. Житомир, 13 березня 2016 року.
Петро Цюпенко на ефірі, присвяченому 65-річчю Великої Перемоги
Петро Цюпенко на ефірі, присвяченому 65-річчю Великої Перемоги

 

 

Петро Степанович Цюпенко
Петро Степанович Цюпенко

 

Не отдадим врагам проклятым

Широких солнечных  степей,

Мы вложим в пули и снаряды

Всю силу ярости своей.

Мы грудью грудь реки великой

От чужеземцев защитим,

Пусть вечно Волгу солнца блики

Лучом ласкают золотым.

Не отдадим долин прохладных

И синих волжских вечеров,

Когда лежит на водной глади

Луны полночной серебро.

Река родная нас вспоила,

Качала на своих волнах,

Судьбой большою наделила

И силу нам дала она…

 

Старшина В.Монахов,

30 жовтня 1942 р.

(Вірші з матеріалів виставки «Астрахань прифронтова», присвяченій 70-річчю початку війни).

Have any Question or Comment?

Leave a Reply

Smart Youtube Widget

https://www.youtube.com/embed/9PC8y02mDXU