Цьогоріч відзначалася 75-а річниця віроломного нападу фашистської Німеччини на нашу Батьківщину. Скільки їх сьогодні залишилось – ветеранів, свідків і творців героїчної епохи, тих, хто з першого дня війни захищав рідну землю?Напевно, що одиниці, адже бійцям Великої війни вже далеко за дев’яносто…
Мешканка Черкас Галина Купріянівна Доценко (Мірошниченко) вогненні шляхи Великої Вітчизняної, які їй судилося пройти, сміливо може вимірювати бойовими нагородами. Медаль «За відвагу» – це Сталінград, «За бойові заслуги» – Кривий Ріг, а орден Червоної Зірки – Ясо-Кишинівська операція.
Саме остання нагорода має для фронтовички особливе значення. Один кут на зірці відбито! Колись цей орден зупинив політ уламку ворожого снаряду, який вцілив у груди дівчині, тим самим врятувавши їй життя.
«ВИПУСКНОГО У НАС НЕ БУЛО…»
Народилася Галина в селі Хацьки, тоді ще Смілянського району, 10 вересня 1922 року, тож незабаром святкуватиме 94-у осінь. У батьків була єдиною дитиною. Батько – залізничник, мати працювала в колгоспі. У 1938 році, одразу після 8 класу, дівчина вступила до Черкаського медичного технікуму на фельдшерський факультет. На початку повоєнного літа саме складала випускні іспити…
– Ще в березні ми отримали розподіл і, після випуску, я мала поїхати на роботу в Станіславську область (сьогодні – Івано-Франківська). У нас було три факультети і всі вони готували спеціалістів для Західної України – за часи Польщі там зовсім не було медиків. Але я, по правді кажучи, навіть трохи побоювалася туди їхати. Та потрапити на Західну так і не встигла – почалася війна…
28 червня, уже під час війни, ми здавали останні екзамени, а 13 липня я була призвана до армії і отримала призначення фельдшером до інженерно-мінного батальйону 7-ї інженерно-мінної бригади, яка ввійшла до складу 38-ї армії, що обороняла Черкаси,– розповідає Галина Купріянівна, – тож традиційного урочистого випускного вечора з танцями та гуляннями до ранку на жаль не відбулося…
ГІРКИЙ ВІДСТУП
Під час відступу її батальон повинен був підірвати міст через Дніпро.
-Але ми його так і не підірвали, – говорить ветеран,- нас тоді замінили інші сапери.
Почався гіркий відступ, в ході якого радянські війська були змушені залишати рідну землю на поталу ворогу… Зупинились у волзьких степах, де прозвучали полум’яні «Ні кроку назад!» та «За Волгою для нас землі немає!»…
– На Сталінград ми пішли в 1942 році. Наша бригада до того часу переформатувалася в Камишино Саратівської області. Це уже була 8-а інженерно-саперна бригада Резерву головнокомандування (РГК), у складі якої служили тільки військові сапери. Якщо інженерно-мінні частини були змішаними – тут тобі і мостобудівники, і мінери, – то інженерно-саперні частини займалися тільки саперним забезпеченням просування військ. Всі наші офіцери були з вищою інженерною освітою. Спеціаліст тільки гляне на об’єкт, а вже знає, скільки і куди потрібно закласти толу. Бригада не мала постійного місця «прописки» – під час боїв вона прикріплювалася до різних частин і батальйонів.
НА СТАЛІНГРАД!
На сталінградське угруповання противника ми наступали зі сторони Калача. Там мене контузило, тож вимушена цілу неділю пролежати в госпіталі, аж поки командир умовив лікарів мене відпустити, бо тоді наш батальйон саме готувався до штурму оточених німецько-фашистських військ.
Про тяжкість боїв під Сталінградом і відвагу молодого воєнфельдшера свідчать рядки короткого опису подвигу в її нагородному листі: «В період розгрому німецьких військ під Сталінградом тов. Мірошниченко очолила евакогоспіталь. Будучи єдиним медичним працівником в госпіталі вона, не рахуючись з часом, в складній бойовій обстановці надавала особистому складу допомогу. Поставлену бойову задачу по організації госпіталя тов. Мірошниченко виконала з честю».
– Коли звільнили Сталінград, довелося вивозити німців, хворих на сипний тиф. Тоді всі землянки були забиті хворими, виснаженими німецькими солдатами. Ми розуміли, що вони теж люди і всім їм потрібно було надати невідкладну медичну допомогу, організувати гаряче харчування. Якщо траплявся поранений німець – я повинна допомогти так же само, як і нашому бійцеві. Хто б він не був, для мене він уже не ворог, а хворий. Також довелося лікувати румун і італійців, але після Сталінграду вони мені більше не зустрічалися. Почався глобальний наступ.
РІДНА ХАТА МОЯ
– Харків ми здавали і ми ж його і брали! Наступали тим же шляхом, що колись були змушені відступати. Аж ось, нарешті, і рідні Черкаси. Думала, зможу потрапити додому, але ми тільки до Степанок дійшли і зупинилися, бо саме точилися бої за Смілу. Так прикро було, адже звідти до мого дому усього декілька кілометрів! Тільки через місяць вдалося відвідати рідню: в моє село зі штабу їхали представники контрррозвідки тож захопили й мене з собою.
Мала всього пару годин, щоб заскочити додому. В селі було повно військ, контррозвідники пішли по своїх справах і тільки водій лишився всіх нас чекати. Якраз було свято Євдокія, а у моєї матері сестру звали Явдохою, так ось, саме тоді тітонька в нас гостювала! Я забігла до хати, обійняла матір і тітку, ще й, на радість, двоюрідна сестра теж тут! Як кинеться: «Галино!»…
Вони були змушені ховатися від німців і тільки но повернулись до села. А батько тоді ще був в евакуації зі своїм заводом. Ті дві години, поки контррозвідники не повернулись, пролетіли, мов хвилинка!
З Черкас ми пішли на Запоріжжя, визволяли Кривий Ріг. Довге таке місто -усього одна вулиця…
ВСЮ ВІЙНУ – НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ
За героїзм і відвагу, проявлені в боях за Кривий Ріг, Галина Мірошниченко була нагороджена медаллю «За відвагу». Сьогодні вона уже не пам’ятає подробиць тих боїв, каже, що просто виконувала свої обов’язки. Та рядки нагородного листа свідчать про мужню роботу рятівниці поранених бійців просто під вогнем ворога:
«Під артилерійським вогнем надавала допомогу пораненим… Снаряд, що розірвався поруч, зруйнував стіну будинку, у якому знаходився медпункт, але тов. Мірошниченко мужньо продовжувала виконувати свої обов’язки… Під час дій батальйону по забезпеченню наступу стрілецького підрозділу тов. Мірошниченко добилась швидкого виносу поранених з поля бою і їх доставки в медпункт, чим врятувала життя пораненим бійцям… Тільки за один день наступу нею було надано допомогу і евакуйовано шість поранених».
– Особисто я не воювала, а тільки недавала допомогу пораненим, хоча, звісно, всяке було, – продовжує вона, – адже всю війну – на передньому краї. Коли війська наступають – сапери завжди йдуть першими, розміновуючи дорогу. При відступі – останніми полишають територію, прикриваючи відхід, тому що, тоді ж, навпаки, треба мінувати.
ВРУЧЕННЯ ВИСОКОЇ НАГОРОДИ
В боях за Харків мене поранили в руку. На цей раз їхати у госпіталь відмовилась і сама собі наклала шину та зафіксувала косинкою. Коли в мирний час зробила рентген – виявилось, що сустав був повністю розбитий. Лікувалась, але поранена рука геть не слухається…
Запам`ятався смертельний танковий бій на Курській дузі. Це дуже страшно, коли танк йде на танк. Волосся дибкі! Такий був бій, хай бог милує! В Сталінграді теж було страшно, але щоб так…
Траплялось, що під час бою піхоті не вистачало бійців. Тоді їх місце займали сапери або медики. Галина Купріянівна згадує, як під час Ясо-Кишинівської операції їй теж довелося стати до кулемета. Тоді вона протягом 40 хвилин відбивала запеклі контратаки ворога.
– Це було таке запекле останнє бойове хрещення, що коли Яси взяли, мені здавалося, що все – кінець війні!
Саме там, безпосередньо на передовій, генерал-майор вручив мені орден Червоної Зірки!
ПІД ЩАСЛИВОЮ ЗІРКОЮ
– Під самими Ясами мене у груди вдарив осколок. Почула тільки, як щось дзенькнуло і мені зробилося погано. Я зблідла і осіла, підбігли солдати: «Що таке, товарищу лейтенант? Ви поранені?» Кажу: «Наче ні!» Але тут один з солдатів придивився і каже: «Та ви у сорочці народилися, товаришу воєнфельдшер! Вас зірка врятувала!» Виявилося, що той смертельний уламок зупинив промінь мого ордену, напередодні врученого генералом. Якщо придивитися, то на фото видно, що один з променів відбито смертоносним металом.
– Потім ми пройшли Румунію, місцеве населення якої відносилося до нас досить стримано; а ось у Болгарії нас приймали щиро – з обіймами і частуваннями. Були на Балканах, перетнули Шипку. До речі, там нас зустрічали старики, які були дітьми славетних героїв Шипки, що оселилися тут після запеклих боїв з турками 1877 – 1878 років.
ПРО ОСОБИСТЕ І НАБОЛІЛЕ
З майбутнім чоловіком познайомилась в Німеччині. Виявилося, що ми – земляки : він з Білозір’я, а я з Хацьок. Коли після війні їх танкову бригаду перевели до Черкас – наше знайомство відновилось…
Я дуже любила свою спеціальність – польову хірургію, та й медицину вцілому. Дивуюся, як сьогодні все змінилось в погану сторону. Випускають фельдшерів, які внутрішньовенно не можуть укола зробити. Фельдшер – це ж помічник лікаря! Він також все повинен знати та вміти. Чи то їх так бездарно вчать, чи ще якісь причини?! Пам`ятаю, як нас штудували! Так вчили, що ми й просвіту не мали, але пишаємося цим!
Галина Мирошниченко всю війну прослужила в одному батальйоні і мобілізувалася з нього в Болгарії. Згадує, що на одному з нею курсі вчилася дівчина Тамара, яку посмертно нагороджено званням героя Радянського Союзу…
Весь бойовий шлях Галини Купріянівни окреслено у військовому білеті : Південно-Західний, Донський, Сталінградський і 3-й Український фронти… Все це – тисячі вогняних кілометрів.
– Сталінград, Бєлгород, Харків, Черкаси, Запоріжжя, Кривий Ріг, Молдавія, Галичина, частина Польщі, Румунія, Болгарія, – продовжує перелік фронтовичка. – Сьогодні сама дивуюся, як ось цими ногами та дівчинка зуміла пройти від Сміли до Сталінграду і у зворотньому напрямку, – говорить вона…
Життя триває…
