Одного разу на відомому українському телешоу «Розсміши коміка» дебютувала, на той час, 89-річна вінничанка Ольга Твердохлєбова. Вона повеселила публіку дотепними історіями з життя і отримала неабияку грошову винагороду. Гроші були потрібні для того, щоб полагодити провалений дах будинку її подруги з клубу жінок-фронтовичок, яким Ольга Іванівна опікувалась. Завдяки цьому шоу талановита життєрадісна бабуся стала відома всій країні…
Але тоді далеко не всі усвідомили, через що пройшла ця людина у своєму житті. Тож, розкажу про жінку-розвідницю, що має безліч заслуг перед Вітчизною…
Коли почалася війна, дівчинці Ользі тільки но виповнилося 16 років! Тоді, щоб потрапити у військове училище зв’язку, вона приписала собі два роки і, через це, таки стала розвідницею… Після виконання першого бойового завдання була нагороджена… посмертно! Довгий час вважалася загиблою, але, так сталося, що Ольга Іванівна Твердохлєбова все ж таки відзначила свій 90-річний ювілей!
В ТИЛУ У ВОРОГА
– Я сама родом з Первомайська, що на Миколаївщині. У червні 1941 р. саме закінчила школу і поїхала до родичів у Ленінград – вступати до геологічного інституту. Коли почалася війна, ми були впевнені, що наші війська швидко розгромлять німців і все скоро закінчиться. Незабаром мій дядько пішов на фронт, поїхала в евакуацію тітка, тож я залишилася в Ленінраді одна. Думаю, що його робити далі, адже війна тривала… Якось побачила оголошення про набір дівчат у Ленінградське військове училище зв’язку, – згадує Оьга Іванівна.
У шістнадцятирічної Ольги приймати документи для вступу в училище категорично відмовилися через її юний вік…
– Тоді я, у своїх документах, акуратно переправила в році народження останню цифру. Таким чином, п’ятірка перетворилась на трійку, а я – враз подорослішала, стала повнолітньою… Мій «фокус» пройшов вдало і я поступила в училище. До речі, за паспортом, я й досі на два роки старша, тож мені вже йде “сотий десяток”…
Півтора роки нас готували до роботи розвідника – вчили стрибати з парашутом, розвивали пам’ять. Щоб в нас не запідозрили комсомольців, якщо попадемося фашистам, ми навіть вивчали закон Божий.
Після закінчення училища випускники отримали нові імена і перші завдання.
– За легендою я була Асею Андрусьєвою з Харківської області. За роки війни я так зрослася з цим іменем, що після перемоги ще довго доводилося звикати до власного. Іноді, особливо спочатку, на своє рідне ім’я не реагувала і не відгукувалася. Для виконання свого першого завдання отримала документи, начебто працювала у бауера в Бунцлау, а тепер – повертаюся додому. Готували нас досить ретельно і, хоч я ніколи й не бачила цього бауера, дуже багато знала про його родину, будинок, меблі, ба, навіть картини, що висіли в кімнатах…
І через багато років після війни у жінки в пам’яті це перше завдання.
– У Польщі є таке містечко – Ченстохів. В ньому знаходився завод, що виготовляв боєприпаси. Ось я і ще дві дівчини, Ліза і Люда, отримали завдання з’ясувати, де cаме знаходиться цей завод. Допомогу мали отримати від місцевого ксьондза Юзика. Нам вдалося встановити, що завод німцями було побудовано в підземеллі під шпиталем. У самому місті використовувати рацію було небезпечно, бо вулицями постійно їздили вантажівки-пеленгатори. Тож, щоб передати цю інформацію нашим, я взяла велосипед, поклала в кошик продукти і поїхала до лісу, де в схованці знаходилась військова рація.
Мою радіопередачу німці таки встигли перехопити і, коли я поверталася, вже шукали радиста. По дорозі мене зупинили, але я сказала, що везу продукти до ксьондза Юзика. Мене, навіть не обшукуючи, відпустили – я була маленького зросту, ще й мала дві дитячі кіски на голові. Загалом, мій зовнішній вигляд ще не раз буде вводити німців в оману.
Під час перебування в Ченстохові я жила на квартирі в однієї полячки. Ця жінка подарувала мені чотки з образом Божої Матері, щоб Матка Боска Ченстоховска захищала мене від усіляких бід та напастей. І з того часу я завжди тримала цю коробочку при собі. Коли ми виконали завдання і поверталися через лінію фронту назад, до своїх, потрапили під сильний обстріл. Я була тяжко контужена. Отямилася вже у госпиталі; тоді медики принесли мені цю коробочку з чотками і образком і розказали, що я весь час тримала її в руках, поки санітари витягували мене з воронки. З тих пір із моїм оберегом я ніколи не розлучалася. Може, дійсно, це завдяки Матці Босці збережено моє життя, адже всі мої подруги тоді загинули…
Про те, що я залишилася живою, в частині не знали. Були впевнені, що дівчата загинули всі разом. Командування представило нас до нагороди медалями «За відвагу» посмертно! Цю нагороду довелося отримати уже після війни, в 1946 році. Вручав її мені секретар Президії Верховної Ради Михайло Георгадзе у Верховній Раді СРСР. До речі, я така була не одна. Наприклад, зі мною нагороджували ще одного фронтовика, який посмертно був представлений до звання Героя Радянського Союзу, але теж виявився живим!
З журбою в голосі Ольга Іванівна згадує про перше кохання…
– На фронті у мене був наречений, сибіряк Саша. З ним я познайомилася ще в Ленінграді. Це був красивий статний блакитноокий хлопець. Він тоді служив перекладачем. Так склалося, що за війну ми бачилися всього двічі, а наприкінці його життя зустрілися вже в самому Берліні. Разом відзначили День Перемоги, а вже 10 травня він загинув… Це сталося раптово: ми йшли по якійсь вулиці, коли з підвалу зруйнованого будинку вибігає брудний напівбожевільний німець і починає стріляти з автомата. Сашко кинувся під кулі, захищаючи мене і наших друзів. А напередодні він відправив листа своїм рідним, в якому написав, що повертається додому з нареченою… Коли про це розповідаю – навертаються сльози, не можу спокійно згадувати…
ЛІКУВАЛАСЯ СПОРТОМ
– Під час війни у мене були два важкі поранення в ногу. Коли по війні повернулася до Вінниці, вирішила підлікуватися. А яке найкраще лікування? Звісно, фізкультура! Отже, знайшла спортивне товариство «Спартак». Виходить високий чолов`яга у шинелі і представляється: «Тренер Кім Твердохлєбов!» Питаю, чи є у них лікувальна фізкультура, а він так суворо: «Тут що, лікарня?» Тож я записалася в секцію спортивної гімнастики, потім почала займатися легкою атлетикою… Спорт дійсно лікує, до того ж, я домоглася відчутних результатів і стала членом збірної УРСР з легкої атлетики!
Ольга Іванівна має багато спортивних медалей, які зберігає разом з бойовими.
– Але головне, – говорить вона, – що мій тренер згодом став моїм чоловіком! Друзям про мене він завжди любив говорити, що у всіх жінок є тільки по одній родзинці, а у мене їх цілих дві!
Жили щасливо, разом виховували синів…
Але, попереду – страшні випробування долі…Після смерті коханого чоловіка жінку спіткало ще одне велике горе: одночасна втрата сина, невістки й онука…
Таке нещастя будь кому важко пережити, тим більше в поважному віці, але, Ольга Іванівна залишається енергійною і завжди молодою бабусею, навіть називає себе «90-річним дівчиськом»!
Ось що вона розповіла про секрет своєї молодості:
– Я завжди намагаюся мати гарний настрій, у всьому бачити позитив і ніколи не засмучуватися через дрібниці. Взагалі, позитивний настрій – велика сила! Якось відвідувала подругу в лікарні. Коли жартувала – в палаті всі сміялися і, начебто, їм ставало краще… Недарма медики кажуть, що хворі, які жартують і сміються, швидше йдуть на поправку. Існує навіть термін “сміхотерапія”. А ще, згадайте, є такий популярний радянський фільм, де головній героїні подруга радить кожного ранку промовляти до себе: «Я сама чарівна й приваблива!» Ось і я щоранку дивлюсь на своє відображення у дзеркалі і повторюю: «Я є найздоровіша і найкрасивіша у всьому світі!», а потім ще обов`язково роблю зарядку. До того ж, подалі тримаюся від усіляких новомодних штучок типу мобільників або мікрохвильовок!
«СВОЇХ РОКІВ НЕ ВІДЧУВАЮ»
– Позаторік наша рада ветеранів отримала декілька путівок на море, – продовжує Ольга Іванівна. Я пішла в магазин, вибрала найкрасивіший купальник і поїхала в Алушту, до санаторію. Сонце, море, пляж – все сприяло гарному відпочинку! Я і з триметрової вишки стрибала у воду, і стійку на березі робила, і на шпагат сідала! А за мною здалеку спостерігала компанія чоловіків. Я вийшла з води, лягла, газетою закрилася – загоряю… Дивлюся, а ці мужички вже зовсім поруч, та й в мене камінці почали кидати; знімаю газету з обличчя і кажу: «Не в той город кидаєте, хлопчики! Мені вже завтра 90 років грюкне!» Треба було б вам бачити їх обличчя! Тут один знайшовся, дістав пляшку вина і запропонував: – «Давайте це відзначимо!» І ось вся компанія почала діставати якісь пластикові мензурки. А у мене їз собою як раз була півлітрова кварта, тож я її підставляю під вино і кажу: «Хто ж не любить надурняк випити!..»
Ольга Твердохлєбова стверджує: «Своїх років не відчуваю, хоча, може вони і топчуться десь там, у мене за спиною…»
– Нікого з моїх подружок-однополчанок, яким пощастило повернутися з війни, вже немає в живих, – говорить вона. – Зараз мої приятельки – діти війни. Хто на 15, а хто і на 20 років молодший за мене. Мені їх так шкода! Настраждалися, наголодувалися, у багатьох війна забрала близьких. Тепер вони отримують настільки мізерну пенсію, яка до того ж практично вся йде на лікування, що не співчувати їм не можна!
Зазвичай, фронтовики свято бережуть фотокартки, що залишилися з війни. У Ольги Іванівни військових фотографій немає, адже на війні розвідникам забороняли фотографуватися.
– Нас «розсекретили» тільки через 20 років після перемоги і тільки тоді я могла розповідати, ким була на війні, а до цього говорити про службу в розвідці було суворо заборонено.
Ольга Іванівна часто буває в школах, технікумах, ВУЗах, зустрічається з молоддю та розповідає про свою юність, обпалену війною.
– Як тільки дізнаються, що першу свою медаль я отримала посмертно, відразу піднімаються і аплодують стоячи…