Я – не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим.
Я – кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник.
Я мав би присвячувати свій час дослідженню історії, написанню наукових і науково-популярних праць. А ще – художніх книг. Бо мені це подобається і, навіть, виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна.
Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда може перетворити нас на фарш.
Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді приблизно раз на місяць.
Коли дощ – ми мокрі, коли болото – ми брудні, як чорти (а миємося, нагадаю, тільки раз на місяць і то не факт, що наступного випаде така нагода).
Коли були заморозки, багато моїх побратимів відморозили собі пальці.
Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь повернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и.
Ми є пріоритетною ціллю для ворога. Нас намагаються знищувати різними способами і роблять це постійно.
В подібних умовах, якщо не у важчих, зараз знаходяться в Україні тисячі істориків, письменників, бухгалтерів, банківських працівників, айтішників, учителів, дизайнерів та інших, геть мирних професій.
Їх убивають зі 152-го і з Точок-У, по них прилітають кулі і ВОГи, касетні і фосфорні боєприпаси. Хтось із них уже загинув. А хтось ніколи більше не повернеться до свого фаху, бо вщент вигорів.
Але всі вони продовжують воювати. адже за ними – Україна!
Бо, якщо вони складуть зброю, їхні батьки будуть вбиті, дружини і доньки зґвалтовані, а житла зруйновані або конфісковані.
Тому, коли вустами політиків Франції, Італії, Німеччини та інших країн нам пропонують скласти зброю, погодитися на втрату територій, надати росії якісь гарантії безпеки (абсурд!! жодні гарантії росії не потрібні, це її сусідам потрібні гарантії від загрози з їхнього боку), то я відчуваю лють і глибоку огиду.
Огиду до цих нікчемних людей, які через свої упередження або ж завдяки брудним путінським грошам готові приректи мою країну на поглинання, на повільну і болісну смерть.
Огиду і лють до тих, які мають величезні можливості, щоб допомогти подолати кризу, але натомість прагнуть, свідомо чи несвідомо, того, щоб її поглибити.
Бо навіть цілковита капітуляція України не вирішить проблеми світової безпеки.
Навпаки – підштовхне росію до нових загарбань.
Ось чому нам не потрібні пропозиції здатися! Якщо ви не готові воювати разом з нами проти оскаженілого ворога, то допоможіть зброєю, грошима, санкціями.
Україна потребує багато чого, щоб перемогти росію і, таким чином, різко знизити рівень глобальної кризи. Але найголовніше у нас уже є – мотивація!
У нас є історики, готові спати на ящиках по п’ять людей на два спальні місця і тижнями місити багнюку без можливості помитися.
У нас є бухгалтери, які готові місяцями їсти лише кашу з тушонкою.
У нас є молоді студенти, які свої найкращі роки проводять під загрозою смерті.
І вони нікуди не подінуться – хіба що їх усіх повбивають.
За вашої згоди.
Україна буде боротися або до перемоги, або доки зможе чинити опір.
А що будете робити ви?
З повагою, Назар Розлуцький, молодший сержант ЗСУ