Мамина Пасха


Spread the love

Востаннє у мами на Великдень я була чотири роки тому. І навіть зараз, попри тугу, мушу сказати, що наша мама і Пасха – це завжди один великий суперблокбастер ?
Все починалося десь за тиждень, а то й за два. Раз по раз мама дзвонила і бідкалася:
– Ти знаєш, який сьогодні день?!
– Вівторок?
– Сьогодні велике церковне свято! І як завжди чорт мене за ногу смикнув, я з самого ранку підхопилася шити/різати/мити/прати/вставити інший різновид грішних справ/.
– Мам, працювати не гріх.
– Еге… Ну нехай вже Бог тобі простить.
Далі розпочиналася біганина: мити вікна, робити генеральне прибирання на кухні, одночасно пекти пасочки і готувати кров’янку.
За організаторські здібності ми називали маму «Королева кіпішу».
Вона вміла таким чином роздати інструкції, щоб всі зробили все не так, і потім вона мусила доробляти все сама. Мама казала: «Пропилосось!», але тіки я вмикала порохотяг, як із кухні лунало: «Доця, біжи сюди!» Піди туди, не знаю куди, але перевір у трьох місцях, і принеси те, не знаю яке, але на вчора. Нема? Як це? Було ж торік… Збігай в магазин. І постеж за м’ясом, коли я його поставлю.
Я прибігала з магазину, коли м’ясо вже згоріло, бо мама нікому про нього не сказала, а сама забула і пішла розвішувати білизну. А на вулиці зупинилася, щоб поговорити зі знайомою про найкращі рецепти пасок усього району, хоча насправді завжди готує по-своєму, але ж раптом там якісь нові секрети з’явилися.
З пасками в мами теж була своя історія токсичних стосунків. Для мене -то її паски завжди були і залишаться найсмачнішими, а у мами вони ніколи не виходили так як їй було треба. З самого дитинства пам’ятаю, що у день паскотворення усе на світі йшло проти мами.
– Опара не задалася…
– Деко впало з рук…
– Кухня не програлася толком…
– Жовтки у яєць бліді…
– Дверима на кухню тре‘ було менше грюкати!
– Я ж просила не мамкати під руку…
– Білки погано збилися…
– Посипка розмокла…
До вечора від утоми боліли ноги, руки, попи – як після тренування, і ми з мамою падали у ліжко наче мертві. Щоб на ранок, звісно, воскреснути і христосуватися яєчками. І їсти, запиваючи молоком, найсмачніші мамині паски: легенькі, пухкі, солодкі, начинені родзинками по самі вуха – на моє прохання.
І доки я упивалася пасочками, мама підтримувала ще одну традицію – телефонні вітання із далекими і близькими, рідними та знайомцями. Я часто була непроханим, але вимушеним свідком тих розмов.
Бо «двокімнатна квартира в Черкасах» це лише звучить круто, на ділі ж голос моєї мами там звучав так круто, що навіть сусіди за стіною раділи, коли почули, що я вийшла заміж і народила дитинку.
Але чотири роки тому ті пасхальні телефонні розмови йшли за одним приблизним сценарієм. Мама:
– А я вже прабабусею стала…
– (вітання з іншого боку)
– Дякую, дякую. І син вже женився…
– (вітання, вітання, вітання)
Пауза. Мама:
– Нє, ще нє…
– (співчутливі коментарі)
– Ну да, ну да… Нічого, прийде пора, не мине двора.
То про мене, раптом ви не здогадалися … ?
Вже в останні роки мама стала і прибирати менш фанатично, і готувати в рази менше, і паски купувати. З часом навіть куповані паски їй смакували не гірше за свої, а надто «возні з ними – в рази менше».
Три роки тому я їздила до мами на свята вже на шостому місяці вагітності – і привезла звідти дворяддя «Ну то шо, шо в мене талії немає? Зате їм смачненьке, скіко забажаю!»
Тоді ж я просила маму наплести Зоряні шкарпеточок на кілька років наперед, але мама відмовилась. Мовляв, нема дитинки – нема шкарпеток. От з’явиться, тоді й поговоримо.
– Як то – нема дитинки? Як то – вона не з’явилась? – обурювалась я. – Це вона сюди, до вас, не з’явилась. А туди, всередину мене, вже дуже навіть з’явилась. Що за дискримінація за місцем надходження? Коли душа в чистилищі, ніхто ж не каже, що вона ще на цьому світі, ну!
Мама з мене одночасно і сміялась, і погрожувала чимось стукнути. Але стукати було зась, тому лише замахувалась і сміялась.
Позаторік я надсилала мамі набір великодніх пряничків. Пам’ятаю, як ходили у відділення Нової Пошти (а це 4 тисячі кроків в один бік), несучи Зоряну у слінгу, щоб зробити відправлення.
Торік була пандемія, брудні штори і все – як в тумані.
А цьогоріч мами немає. І я сумую, згадуючи наші Великодні.
Сумно думати, що на носі три дні зізвонів, а мама, яка щиро любила ці святкові теревені, вже не візьме у них участі. Зі свого боку, я не ладна перехопити цю естафету родинних зв’язків, бо розмови по телефону після народження дитини – не мій жанр. Хіба може колись я таки висплюся, і це щось та й змінить. Але не сьогодні.
Сьогодні я просто відчуваю порожнечу по той бік маминого номеру. І всі, хто зізвонювався з мамою на Пасху, теж її відчують — що Вєрі вже не подзвониш… Це теж по-новому, і теж щось міняє для всіх живих у цьому світі.
Цьогоріч ми не мили вікна. Учора Зоряна із нянею напекли пасочок. Завтра ми разом розмалюємо фломастерами писанки.
А післязавтра я дивитимусь у небо і казатиму: «Мамо, я така рада, що сьогодні Великдень, і ти, нарешті, вперше в моєму житті — не упахалася в його переддень. Христос Воскрес!»
Nataly Kalchenko, facebook.

Have any Question or Comment?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

CAPTCHA image
*

Youtube “Громада Черкащини”

Text Widget

Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Aenean dapibus erat eget rhoncus facilisis. Duis et lacus ut tellus fermentum ultricies quis sit amet mauris. Nullam molestie, mauris ac ultrices tincidunt, sapien turpis rhoncus tellus, sed sagittis dui felis molestie risus.