Паспорт в зуби – і в Дубаї !


Spread the love

Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як свої недоліки, так і переваги. Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс – старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на цілий тиждень!

І це класно, бо мій закордонний паспорт-незайманець давно уже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!

У турагенції я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі, в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадочний талон і т.п.

Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників» а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і в Дубаї!»

І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доправити мене з Херсона в Скадовськ – на море.

Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду… З тих пір слово «літак» у мене супроводжується вельми неприємними асоціаціями.

Як не дивно, але у салоні я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована. Хоча з такої нагоди й скинула декілька кілограмів. Чого не скажеш про мою полтавську дитину: її “штормить” конкретно. Особливо, коли Яна позирає в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»).

Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих хмар, а над усім цим… – то вже не штучне, а справжнє – Боже – золото мерехтливих зірок.


Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!» О, а я уже й забула, що іменинниця! «Дякую, улюбленець!» – сказала я і цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку.

Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся там більш звично.

04. 10. 2014. СІМ’Я ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!

Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті!

У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна, порівняно із своєю українською ріднею. Моє «арабське дитинча» щиро нас розцілувало і всі разом поїхали до готелю.

Температура повітря на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій! Таксі ми обрали «жіноче» – було цікаво проїхатися нічним мегаполісом із водієм-філіппінкою .

Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”, так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас впродовж усієї подорожі – в молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…)

Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!
Через півгодини нам вже снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги і чувся звабливий шепіт Перської затоки…

04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО


Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок – на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально, а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно).

За весь час я один раз побачила автобус, але зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і золото, золото, золото…

Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь.

Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут втома таки далася взнаки!
О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!
– Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.
– А то! – хмикнула я. – Чия ж школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!

Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах вирішили це зафіксувати – форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі – я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.

Іще встигли скупатися в Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…

Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися.

Також міркувала, чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що вони багато п’ють води й долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки…

Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш…

Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний… Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!», «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським сервісом душі!

Тут, в Дубаї, ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну, знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у яку-небудь халепу?

04.10.2014. БОГЕМА

Оскільки не спалося усім нам, то більшістю голосів було ухвалено рішення піти до крутезного житлового району «Марина» – скупатися, «щоб путівка не згоріла». Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома. В Еміратах же заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати.

Марина – район в Дубае

Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку, слава богу, ми ще не були.

Одну частину дороги ми здолали в таксі, а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися, у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба, і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником.

Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті, показалася вода, і ми помчали до затоки.

Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув молодий філіппінець із рюкзачком на спині.

До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але, мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди

Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася, але тут спрацювала та ж демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж до цього.
“Богема” пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.

05.10.2014. ВЕЖА БУРДЖ-ХАЛІФА

Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання – поснідати в ресторані.
Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува, не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа.

Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.

Отель Бурдж аль Араб или Парус

Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї» (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах, блискітках!).

Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, – не нервувало!

За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах людини. Не траплялися й безхатьки. Може, не там ходила?
І ось ми біля вежі.

Один із 57 ліфтів за декілька секунд домчав нас на N-ний із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.

Панорамний вид з оглядового майданчика Бурдж Халіфа

Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так, – йому ледь більше 20 років. Але темпи розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.

05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ

Дубаї – місто контрастів.
Як на мене, місцеві араби– лукули – занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно, про вічне. Чоловіки тут одягнені в довгі, до п’ят, дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними хустками, закріпленими жгутами, – гутрами.

Жінки – у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок – хустки чи шарфи чорного кольору.

Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах.

Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!

Від лукулів, як жінок, так і чоловіків, завжди приємно пахне, іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі східні парфуми.
«Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку. Але туристи не зважають на заборону й тихцем все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.

Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а чоловік ніс жіночу лаковану сумочку.

Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з них чоловік надавав перевагу – молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі , звісно, образливо…

У готелі я бачила мусульманку, яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» – ну чим не кріпосне право, скажіть?

Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати свої сім’ї. Є квартали для небагатих, де мешкають саме філіппінці чи іранці.

Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних 12-14 годин на добу, щоб заробити два місяці відпустки й навідати рідних.

Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.

Ці ж самі індуси та філіппінці можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін.

Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали неохоче розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже вони звабливі для таких стурбованих самців.

У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль за №1 ліванського шейха – той самий, із щирого золота; дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»

Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там їли?»
Традиційно арабських страв тут не подають, адже публіка в Дубаї різношерста, та вибір їжі надзвичайно великий.

Так у ресторані готелю чого тільки не було: і нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків – «чай, кава, потанцюємо», одним словом.

Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися і бобові, і вівсянка, і картопелька.

От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!

Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки!

Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко!

Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!

06.10.2014. ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ

Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді.

Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалась в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Кевін Кляйн» (у цій фірмі вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей. А за планом у нас – акваріум риб у тому ж Торгівельному центрі «Дубаї».

Доволі дороге задоволення – 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті.

Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули –каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика.

Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янку плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле – не порахувати: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки, і довгасті…

Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку рухалося…Мені здавалося, рухається й пливе моя голова, не залежно від тулуба,; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…

Із корчів дерев звисала зелень листя, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имат человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перстает», – мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди…

«От і добре, – подумала я, – тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же було моє розчарування, що всі вони справжні! Сидять собі у засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько дала задній хід. Аж ось побачила уже штучного крокодила, з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!» – і декілька разів на ньому сфоткалася.

Потаскало нас і на канатну доріжку. Йти було не зовсім комфортно, адже попереду мене вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від укачування. Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки, і я полегшено зітхнула.

Та занадто рано: ви не повірите, позаду мене почала вистрибувати уже моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка! З горем пополам я «зійшла на сушу»!

Сподобалися нам і водоплаваючі черепахи, чомусь я ніколи не думала що черепахи мають ласти, схожі на крила.
Замилування визвали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко плавали у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони смішно порскали і струшували із себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин, як і людей-заробітчан, тут не тримають, а «депортують» з країни.

Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше роздивитися, як же живуть ці кляті багаті араби в Еміратах.

Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки; ліжка, дивани і цілі сексодроми – гуляти так гуляти!

Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі потаскалися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже давно жаба цицьки дала.
Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти.

Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолоджувалися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.

Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його прогавили – треба чимось і жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.
І знову довго-предовго добиралися до таксі.

Людей майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках, муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.

Нарешті, “богема” о другій з’явилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!..

Лариса Журенкова

Have any Question or Comment?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

CAPTCHA image
*

Youtube “Громада Черкащини”

Text Widget

Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Aenean dapibus erat eget rhoncus facilisis. Duis et lacus ut tellus fermentum ultricies quis sit amet mauris. Nullam molestie, mauris ac ultrices tincidunt, sapien turpis rhoncus tellus, sed sagittis dui felis molestie risus.