Солдат Перемоги


Spread the love

Все далі і далі в минуле відходять героїчні сторінки визволення нашої рідної землі і країн Європи від фашистського поневолення. Роки летять, невпинний плин часу і невблаганна дійсність все більше віддаляють прийдешніх від цих вікопам’ятних подій і все менше залишається на землі безпосередніх творців Перемоги – тих, хто ціною власного життя і крові виборов людству право на вільне життя під сонцем…

Солдат Перемоги

Саме 9 травня святкує свій день народження один з таких фронтовиків-учасників Великої Вітчизняної війни черкащанин Іван Корнійович Білащенко! Цьогоріч йому виповнилося 93 !

ВІЙНА
Іван Корнійович родом з села Дмитрівка Золотоніського району, що на Черкащині.
– Так, я народився в Дмитрівці саме 9 травня 1926 року, тож в рідному селі корінний житель Вже осьдечки піде 94, звісно якщо доживу, – говорить співрозмовник.
Друзі та знайомі позаочі охрестили чоловіка “циганським бароном”.
– Вже й не знаю, хто перший так назвав. Це тому, що в мене циганська кров.

Парад Перемоги, 2010 р. Іван Корнійович (в центрі)

…Мій прадід Петро був українцем, він служив у пана і був гарним музикою – грав на духових інструментах. В свій час він повернувся з фронту з відрубаною шаблею рукою, його так і прозвали –  Безрученко.

Отже, мій предок якось облюбував собі циганку. Тоді прийнято було, щоб парубки зверталися до панів за дозволом оженитися. Прадід Петро також привів наречену на оглядини своєму панові і той урочисто надав дозвіл на одруження.

Незабаром в 1861 році вийшла воля. Мої прадід з прабабцею переїхали в Дмитрівку і там вільно оселилися. У них народилися дітки – чотири дочки і троє синів (мої дідусі і бабусі). Крім моєї рідні в селі інших циган не було, тому і циганською мовою ніхто з нас не не володіє.  Навіть, прикро, що мови не знаю, адже іноді зустрінеш справжніх циган, а вони буває і запитають: «Хто ти є такий?».

Нічого тут не поробиш, з часу оселення в Дмитрівці ми нікуди не переїжджали, нікуди не кочували, вели осілий спосіб життя. .. Ось така історія походження родини.

Ганна Іванівна
Корній Федосійович

В 1933 році від туберкульозу кісток помер мій батько Корній Федосійович . Тоді нас лишилося четверо. Мені саме виповнилося 7 рочків і я дуже добре пам’ятаю голод.

Мати, Ганна Іванівна, тоді тяжко працювала не тільки вдома, але й була в колгоспі ланковою, Щоб нас якось прогодувати, вона віднесла до міського Торгсіну все з речей, що тільки було цінного в хаті – обміняла золото на крупу. Принесе тієї манки стакан, зварить каші та кормить нас по ложці. Було дуже сутужно.

 

Настав 1941 рік, почалася війна. Я саме закінчив сім класів і отримав комсомольський білет. Фашисти повинні були ось-ось з’явитися.  Якось, “циганською поштою” ми дізналися, що вони розстрілюють євреїв, циган і комсомольців. Тоді я свій комсомольський білет поклав до глечика і закопав. Через деякий час в наше село прийшов німець, а у Золотоноші відкрилося Гестапо.

Дійсно, від сільського гестапівського старостату одразу надійшло розпорядження видавати євреїв і циган. Нам тоді пощастило, оскільки мій дядько був ровесником старости і вони разом ходили до школи, то староста викликав батька і попередив: «Дивися, яке мені дали завдання».

Але одну єврейську сім’ю – жінку і двох її дітей, що так само, як і наша родина, жили поміж українців і в якій чоловік був на фронті, німці розстріляли…

Хоча ми й були осідлі, не крали, не жебракували,  ворожінням не займалися і серед односельців вважалися за українців, все таки вирішили передати старостою дарунки, з якими він поїхав до Гестапо і сказав, що в  селі циган немає, що всі українці, всі працюють і мають трудові книжки.

Підпис на зворотньому боці
Справа наліво: мама Ганна, брат Антон і його дружина Варка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тоді нас залишили в спокої, та чи надовго? Якось я кажу матері: «Втечу в ліс, може зустріну партизан і ті візьмуть мене до себе». А мати мені відповідає: «Куди ж ти підеш, синку, тобі тільки 14 років! Як уже помирати, то разом – обнімемося та й хай розстрілюють». І так з дня на день ми чекали на смерть…

Нарешті, відбулася перемога радянських військ під Сталінградом! Ось коли  німці заметушилися! Зараз думаю, що як би не це, нас би таки розстріляли. А так німці відбули свій траур, почали готуватися до нашого наступу і їм вже стало не до цього…

Мене забирали й до Німеччини, але я тоді втік. Повернувся додому, але мене зловили, насипали різок і відправили відновлювати залізну дорогу Золотоноша – Київ, що під Ліплявою.

Підпис на зворотньому боці
Євдокія Шейко (Литвинова). 1945 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На роботі нас постійно контролювали німці з поліцаями, які стояли обіч, примушуючи працювати. Прорабом було призначено поляка. Якось він мені каже: «Передай своїм близьким, нехай тікають, бо скоро всіх вас повезуть до Німеччини!» Моїх сестер вже й збиралися забирати, але ми порозбігалися по лісах.

Золотоношу звільнили в 1943 році, якраз перед жовтневими святами. Я пробув вдома днів 4-5 і – мобілізація всім, кому виповнилося 17 років. Військкомат був в Вільхах. Заходжу, сидить лікар: «Будеш німця бити?» Кажу: «Буду!» Перша команда: «Виходь!» – і нас розбирають офіцери…

Коли наші тільки повернулися, я викопав свій комсомольський квиток, тож взяв його з собою, як пішов до армії. Офіцер питає: «Є комсомольці?» Я один вийшов. «Будеш старшим!» І мене призначили в зв’язківці. Показали, як встановлювати зв’язок, лагодити пориви.

26 червня 1984 рік. Визволенню міста Полоцьк 40 років.

Незабаром нас відправили під Полтаву. Йшли пішки. А звідти ешелон таких як я відправили в Горький. Там нас обучили і ми отримали сержантські “лички”, матчастину і – в Білорусію, на фронт…

Прийшли на передову, нас розподілили і мене призначили командиром відділення. Я прийшов, а там підлеглі за віком – як мої батьки! Люди уже мали досвід на фронті, тож я спочатку у них все розпитував…

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Влітку 1944 року розпочалася Білоруська наступальна операція Багратіон. В ній брав участь і Іван Білащенко. У пам’яті фронтовика – перший бій.
– Коли ми пішли в наступ, не знаю, скільки я пробіг, і мене поранило. Це не так, що сидять в окопах, а в наступ біжать: «Вперед! Ура!», а назустріч летять кулі, міни, снаряди і тисячі падають від них. Взяли мене в госпіталь, вийняли осколок. А як зажило, я потрапив в артилерійську частину – 138-й артполк, 67-а дивізія.

В нас були 76-мм гармати і 120-мм гаубиці. І з нею я пройшов бої за Мінськ, Вітебськ, Каунас… Брав участь у боях за Литву, Латвію, потім були Тукумс і Лібава, це вже Курляндія. Там такі місця – лопатою копнеш і вода. Ці всі місця я пройшов пішки.

Білорусія, 1981 рік. Місто Шуміліно, Алея героїв.

І снаряди подавав, а під час війни був такий порядок заведений – якщо вбило командира, старший за званням бере командування на себе. Коли вбило командира вогневого взводу, молодшого лейтенанта, мені команда: «Будеш старшим!» Не більше місяця на тій посаді побув як мене контузило – поруч розірвався снаряд.

По одужанні направили до Любави в училище, бо займав офіцерську посаду, але вчитися не судилося – далася взнаки контузія. Почалися приступи лихоманки і мене списали. Я тоді декілька разів лежав в госпіталі інвалідів війни і там встановили групу. Я навіть і не зрозумів, що це таке, адже ніколи з цим не стикався. Поїхав додому, до матері. Пішов до колгоспу – вважав себе колгоспником, а мене на роботу не беруть! Так було образливо – ще молодий, а уже інвалід і на пенсії…

«Хоча роки минули великі і вже далеко не все пам’ятаю», – на питання згадати цікаві випадки з фронтового життя відповідає ветеран. «але багато чого з того часу все ж збереглося в пам’яті» – говорить він.

– Якось нас привезли на передову і я потрапив в автоматну роту резерву командира полку. Викликає комполку, заходжу до землянки. А таких як я часто викликала контррозвідка, бо були під німцями. Думаю, за мною ніякої вини немає. Заходжу. Зустрічає комполку Дьомін: «Комсомолець? –Так, двічі. – А це як?!» А у мене якось мій білет хлопці витягли і запхали в сніг. Пожалівся комсоргу і той прийняв мене до комсомолу ще раз. А як зійшов сніг, то знайшовся і мій перший білет. І так в мене було зразу аж два комсомольські білети! Показую всі. «Добре, будете прапор охороняти!»

Підійшов офіцер: Зайдемо он до того будинку, скажеш: «Руки вгору!» Я думав, може там німці? Заходимо, я як закричу! А там спав мій командир…

Виявляється, було дано наказ взяти вокзал, а командир артилерії мав забезпечити артпідготовку. А він проспав і наступ було зірвано. Довелося мені бути присутнім на військово-польовому суді.

Спочатку доручили конвоювати арештованого. Я йому сказав: «Товаришу старший лейтенанте, ви мені пробачте!»…

Приїхав “газік”, накрили червоним стіл. І, як постріл, вирок: розстріл! Надали останнє слово.

«Товариші судді! Я винуватий, але умислу в моїй вині немає». /Мій командир, який сам до війни був політруком,тобто, людиною відповідальною,  багато часу не спав і тільки на годинку приліг відпочити. Ординарця, що мав його при необхідності розбудити, тим часом вбило. / Голова трибуналу каже: Нам легше тебе одного поховати, ніж сотню тих солдатів, що з-за тебе загинули! Відійшли, перекурили і… оголошують новий вирок: «Десять років з відбуванням в штрафній роті!» Розжалували в солдати і – до першої крові!…

Фронтові друзі. Латвія, 1945 рік.

 

Коли ми йшли в наступ, то розпорошувались, щоб не бігти в купі. А то розірветься снаряд чи міна і всіх положить. А так когось одного. На моєму шляху стояв горішник. А в ньому німець – встромив гвинтівку штиком в землю і здається: «Ніхт шисн!» І з кущів отак! Звісно, міг би зопалу і вистрілити – автомат же в руках!

На його щастя, не встиг, бо помітив підняті руки і гвинтівку – догори прикладом. Отже, я його не вбив і іншим не дав, бо взяв в полон. Знаходився з ним хвилин приблизно із сорок. Він розповів: «У мене два кіндери!» Витягнув флягу, відкрив і пригощає. А звідти полилася піна! Я спочатку подумав, що то він хоче мене отруїти і відмовився, але то було звичайне сітро, просто я такого ще ніколи не бачив!

Фото з ветераном

Якось сиділи на горищі якоїсь хати і в стереотрубу спостерігали за переднім краєм. Моїм напарником був високий молодий татарин. Спустилися вниз перекурити. Стоїмо отак в дверях, і раптом – снаряд! Б’є в ріг будівлі, і осколок перерубує мого товариша буквально навпіл. Кров з рота, я його підтримую і розумію, що це вже все… А мені хоть би й що! Багато довелося бачити смертей… Це так, як кому написано…

Петро Дейнега (брат), Іван Білащенко. 1949 рік.
Підпис на зворотньому боці

Фронтовикові болить те, що відбувається сьогодні. З ностальгією згадує минулі роки, коли був радянський Союз.
– Як би там не було, але я вихованець того часу. Не було злодіїв, хапуг, як зараз. Хоч і мед ложкою не сьорбали, але була дисципліна і справедливість. Всі були рівними. А такого як зараз не було ніколи! Я зараз дивлюся, людей ділять: ті хороші, а ті погані! Навпаки, потрібно об’єднувати, потрібна дружба. Для чого нам війна? Дайте людям жити, дайте пенсію, роботу, як при радянській владі…

По війні Іван Корнійович таки не зміг всидіти вдома. Не дивлячись на інвалідність, закінчив будівельні курси.
– Таких як я посилали на будівельні роботи. Я працював на відновленні цегельного заводу в Золотоноші, потім був його директором. В Черкаси потрапив завдяки випадку. Сестра вийшла в Черкаси заміж, а я в селі жив. На початку 60-х років ми придбали в місті земельну ділянку і побудували ось цю хату. Одна половина належала їй, а  ось ця – моя…

На 70-ту річницю Великої перемоги в гості до ветерана завітали журналісти з країн ЄС – Німеччини, Болгарії.

Іван Корнійович бережно зберігає і з гордістю демонструє німецький журнал з присвяченою йому статтею і великою світлиною на обкладинці. На фото – справжній Солдат Перемоги! Парадний кітель ветерана виблискує металом орденів, на мужньому вольовому обличчі воїна-переможця погляд людини, що пройшла пекло війни і не зламалася..

 

 

– Я мало прослужив і в загальну справу Перемоги вніс невелику фронтову частку, он деякі мої фронтові друзі воювали ще з самого 1941 року…

Про “частку” Івана Білащенко, яку він вніс до загальної справи боротьби з фашизмом, говорять його поранення та нагородний лист до медалі «За відвагу» від 23 березня 1945 року.

В ньому йдеться про те, що телефоніст управління 2-го дивізіону 138-го Гв. артполку 67-ї Гв. Вітебської стрілецької дивізії 2-го Прибалтійського фронту гвардії єфрейтор Білащенко Іван Корнійович «в бою 5 березня 1945 р. в районі Дурасмужа під сильним артвогнем противника, ризикуючи життям усунув 7 поривів лінії зв’язку, завдяки чому в відповідальний момент бою командир дивізіону мав безперервне управління вогнем дивізіону».

Саме з таких “малих часток” кувалася і складалася наша Велика Перемога!

Геннадій Сноз
(Редактура Валерій Журенков)

Have any Question or Comment?

One comment on “Солдат Перемоги

salut-vam.com.ua

Пишаємося! Нам є на кого рівнятися!

Leave a Reply

Наш канал на Youtube