Назва статті – це висловлювання 89-річного фронтовика Василя Брендака, який пройшов важкі фронтові випробування, служив на командирській посаді і мав бездоганну репутацію в армії, але, як тільки зустрів своє кохання, легковажно побіг до коханої в «самоволку»…
– Я сам з Білорусі, Гомельської області. Наприкінці 1943 року нас звільнили від німецько-фашистських окупантів і мене призвали до армії. Після муштри в запасному полку був направлений до школи сержантів. Нарешті, в липні 1944 року – відбув на фронт, – згадує Василь Романович.
– Спочатку, дислокувались під Брестом – здійснювали первинну підготовку призивників. Потім, в грудні місяці, маршевою ротою пішли під місто Каунас. Там тоді стояла 346-а Дебальцевська Червонопрапорна дивізія і мене зарахували до її 1166 стрілецького гвардійського полку. З грудня почались бойові дії під Шауляєм, а, десь в лютому, нас відвели на переформування. Ми отримали поповнення і через Польщу дісталися Одера. В перших числах квітня 1945 р. під Штетином форсували Одер і оточили Померанське угрупування противника, а 2 травня під Ростоком зустрілися з англійцями.
– Ти краще розкажи про солдатське життя-буття, про фронтові будні, – пропонує чоловікові дружина, Ганна Луківна.
– З 1943 року і до самого кінця війни у нас, солдат, навіть даху над головою не було. Тільки в запасному полку мешкали в землянках, а на фронті за будь-якої погоди: і в дощ, і в сніг, і в сонячну днину – знаходились просто неба та спали в траншеях. А скільки землі перекопали! Тільки но встигли зайняти нові позиції, як починаємо рити окоп. Закопались в землю, зробили ніші, у яких маємо ховатися, якщо підуть танки, щоб не розчавили, і, ось тільки тоді вже можна було трохи перепочити.
Перед кожним наступом старшина вимагав підшити чисті підкомірці, іноді видавали по сто бойових грам і – вперед! Якщо буквально, то за війну я пішки здолав від Каунаса до Ростока десь 1,5 тис. кілометрів. Перед цим тільки з Бреста до Ковеля довезли, а всю іншу відстань – ногами. До того ж, на марші не просто йдеш собі, а ще й трудишся: техніка буксує, гармати загрузають, а ми, піхота, допомагаємо. Точнісінько так, як у фільмах про війну зображують. Тож я і кажу, що війна – це не тільки бої, передусім це дуже важка і брудна робота, – розповідає фронтовік.
– Ось йдемо в бій, а розвідка «проморгала» кулеметне гніздо. Попадали на землю і голови не можемо підняти! А потрібно атакувати, тому «Ура!» і – тільки вперед! Але таких атак, як іноді у тому ж кіно, коли всі біжать на повен зріст під кулі, я не бачив. Наприклад, у нас було так: командир дав команду «Вперед!» і ми, де перебіжками, а де по-пластунськи, підбираємось до цілі. Після того, як зайняли нові рубежі, звучить команда: «Окопатись»!
Саперна лопатка для солдата – рятувальниця! І ще – каска… Тільки опинились на новому місці: потрібно за ніч встигнути вирити одинадцятиметрові траншеї, адже у солдата повинен бути робочий простір на 11 метрів; тож ми окопуємось, маскуємось та ще й з’єднуємось окопами. Потім нова атака, і знову окопуємось! О, скільки ж ми перекопали тієї земельки…
З бойової біографії Василю Романовичу найбільше запам’яталося форсування Одера.
– Ми, піхотинці, робили, так звані, “фашини” – набивали ялиновим віттям плащ-палатку, зверху клали автомат, ось так і долали річку. Під моїм командуванням було стрілецьке відділення. Почалася артпідготовка. Поки наші гармати перелопачували німецькі позиції, ми форсували Одер. Всюди над водою стояв чорний пороховий гар, над головами свистіли снаряди, а потужні прожектори висвічували протилежний берег. Німці почали було прицільно стріляти з мінометів, та цей вогонь швидко подавила наша артилерія. Не обійшлося без втрат. В моєму відділенні під час переправи загинули снайпер і кулеметчик.
Дістались берега – відразу зайняли вогневі позиції. Ще не встигли захопити плацдарм, як сапери почали наводити понтонні мости, по яким переправлялись танки і артилерія. Коротше кажучи, намагалися увесь час йти тільки вперед, постійно займаючи нові позиції. Тоді німці уже були морально подавлені. Вони почали частіше виходити нам назустріч їз білими прапорами і здаватися в полон.
За форсування Одера Василь Романович отримав медаль «За відвагу», а згодом не забарилися й медалі «За бойові заслуги» та «За перемогу над Німеччиною».
– Після перемоги мене залишили служити в окупаційних військах у Німеччині. Радянська армія допомагала мирному населенню і навіть бійцям урізали пайки, щоб нагодувати німців. Загалом, хліба на всіх не вистачало. Пам`ятаю, коли ходили у звільнення в кіно, або ще куди-небудь, то купували собі в кіоску батони. З місцевим населенням особливо не спілкувалися, тому що майже завжди знаходились в казармах і увесь час перебування в Німеччині займалися бойовою підготовкою.
В 1947 році мене перевели в артилерію, служив в Білій Церкві. Після війни, через великі втрати, аж до 1948 року не було призову і фронтовики продовжували служити. Вже тільки коли оголосили перший повоєнний призов – рядових демобілізували, а ми, сержантський склад, лишились готувати новобранців.
Коли почалася, так звана, холодна війна, то це змушувало всіх перебувати у стані бойової готовності. Як приклад – тренування на стрільбищі в Ржищеві: їдемо по тривозі на полігон, з колод робимо плоти, ставимо на них гармати….все, як на справжній війні… на тому березі – умовний противник. Підійшов катер, зачепив один пліт, інший, повернувся за наступним, а ми вже копаємо капоніри під гармати, маскуємо батарею і, хоч навіть, не встигло розвиднітися, як батарея уже готова до бою. Рівно о 5-й ранку звучить перша команда «Вогонь»!
Кожний день нелегкої служби молодого, але бувалого сержанта наближав хлопця до зустрічі з його долею.
– Я була студенткою, навчалася в Білій Церкві в медичному училищі, – долучилася до розмови дружина Василя Романовича, Анна Лукінічна. Вона родом з Жашкова, що на Черкащині. – Якось 1 травня ми з подругою пішли в Олександрівський парк, а Василь з товаришем саме були у звільненні і теж гуляли в парку. Повертаючись, я відправилась до міста пішки, тож мене визвалися провести два сержанти. Обоє були дуже наполегливі – як причепилися: «Дай свою адресу!» Потім від’їхали до військового училища і почали разом писали мені листи. Це був у Василя такий друг Сашко Шумейко…Скажу по секрету, вони з-за мене навіть посварилися…
– До-обре пам`ятаю, як саме і коли я зустрів свою Анюту. Для мене 1 травня 1949 року такий же символічний день, як і день Перемоги, адже мені теж її прийшлось завойовувати. Рівно через рік ми одружилися. Їй тоді було 20-ть , а мені – 25 років. З того часу завжди разом, – посміхаючись, доповнює спогади дружини чоловік.
На початку, коли молоді люди зустрічалися, бачилися рідко, тому що Василь служив далеченько від нареченої.
– Вже потім його перевели з 7 на 3 майданчик, що поруч із нашим медучилищем. Ось тоді він почав бігати до мене в «самоволку». – Еге, Аню, це було так небезпечно, ! – говорить Василь Романович. – То що ж ти тоді бігав? – Ну, то ж я про тебе тільки і думав – в тон відповідає ветеран. –
В 1949 році Василя Брендака перевели в зенітну артилерію, а потім він вступив у Дніпропетровське зенітно-артилерійське училище. В 1951 р. здав екзамени та отримав звання лейтенанта.
– Чоловік тільки-но закінчив училище, як його відправили на Чукотку. А у нас мала дитина. Приїхали в бухту Провидіння, зустрічає нас майор-зв’язківець. А я озирнулася довкруж – стоять одні голі сопки, ні деревця, аж заплакала. «Чого ви плачете?» – питає майор. А я: «І куди мене занесло?!» «Та не плачте, ми ж якось живемо…»…
Кліматичні умови такі, що десять місяців на рік тягнеться зима, і тільки два місяці – літо. Коли гуляє віхола, будинки повністю замітає снігом. Сніг такий твердий, що при розчистці його доводиться пиляти пилами!
Пішла влаштовуватись на роботу. Прийшла в лікарню, мене питають: «Ви за 3 кілометри на роботу ходити будете?» А там зимою тільки собаки ходять і чукчі на собачих упряжках їздять, людям далеко пішки ходити не можна – якщо починається віхола, міте так, що й сліду не знайдешь! Мені запропонували чергувати добу через три, то я й ходила. З дружин інших офіцерів більше ніхто не працював, тільки одна я, – розповідає Анна Лукінічна.
– Коли, нарешті, поверталися звідти, то офіцер, що повинен був змінити мого чоловіка на посаді, надіслав телеграму такого змісту: «Їду, зустрічай. Кричи «Ура», Шишкін». Товариші кажуть: «Та це якийсь жарт, напевно ніхто на заміну до вас не приїде!» Довелося запросити радіограмою підтвердження і з корабля відповіли, що до нас на заміну й справді пливе офіцер . Коли вже той Шишкін добрався до місця призначення, то розповів, що при наданні телеграми в нього не було здачі, тож запропонували додати два будь-яких слова. «От я й дописав «Кричи «Ура», знав, що ти якнайшвидше хочеш додому!»… Дійсно, ще й як бажали додому! Тоді я на радощах коньяку купила, тістечок напекла… Скільки років пройшло, досі згадуються голі-голісінькі, як стіл, сопки Чукотки…
Анна Лукінічна стала вірною супутницею нелегкого буття військового офіцера, їздила разом з чоловіком по гарнізонах, ділила з ним всі тяготи військової служби. Разом вони виховали двох синів, подружжя має п’ятеро онуків і онучок, четверо правнучок, ще й правнука…
– На фронті увесь час ми були знесилені марш-кидками та виснажливими боями. Було не те що не до кохання, навіть ні про якісь романи чи знайомства ніхто з солдатів не мав часу мріяти. Війна – це посвсякденна напруженість волі і нервів, коли поруч тебе постійно ходить смерть. Зате після війни почалися і знайомства і справжні почуття… Після зустрічі їз моєю Анютою, мені пригадалися фронтові будні – як медсестрички рятували та виходжували поранених. Сам собою склався вірш, який я присвятив наречені. Так його і назвав :
“Стих о нашей встрече”
Дул холодный порывистый ветер
И во фляге замерзла вода.
Эту встречу и тот зимний вечер
Не забыть ни за что, никогда.
Был я раненый, капля за каплей
Кровь горячая стыла в снегу.
Наши близко, но силы иссякли,
И не страшен я больше врагу.
Мне минуты казались часами,
Шел по прежнему яростный бой.
Медсестра дорогая Анюта
Подползла, прошептала: «Живой!»
Подымись, посмотри на Анюту,
Докажи, что ты парень-герой!
Не сдавайся ты смертушке лютой,
Посмеемся над нею вдвоем!
И взвалила на плечи девичьи,
И во фляге согрелась вода,
Эту встречу и тот зимний вечер
Не забыть ни за что, никогда!
Василь БРЕНДАК, 1949 р.
Подружжя Василь і Ганна Брендаки належать до покоління, яке змалку звикло до труднощів, пережило голод 1932-33 років, перемогло у війну та зуміло дати початок новому життю. Попри поважний вік, чоловік і жінка доглядають за підсобним господарством, розводять кур та кіз, копають і садять город. Вважають, що запорукою людського щастя є вірність і готовність до жертовності, взаємоповага і самовіддана чесна праця заради Любові.