Я пішов з телекомпанії, яку рік створював, але мав світоглядну несумісність із власниками, взяв під чесне слово гігантський кредит в кілька сот тисяч доларів в дерев’яних у Промстойбанку, який планував витратити на купівлю телевізійного обладнання. Але…
Отримавши гроші, внутрішній голос підказав, що телевізія почекає до інших часів, і я на отримані гроші організував виробництво… комп’ютерів ІВМ…
Так. Запчастини купувалися в Польщі і Німеччині, виробничі потужності черкаської силіконової долини, президентом якої я ,звісно, призначив себе, розмістилися в гаражах та кількох напівпідвалах в центрі міста)))
В місяць – понад 100 компів 286, 386 і навіть DX486… Кредиту вистачило для старту бізнесу. В ті часи проблем зі збутом не було. Лише місцева бандва інколи докучала (не буду називати прізвища, щоб не засмутити нині відомих та респектабельних поважних черкасців) ну, звісно , менти і податківці.
Але моя робота на телебаченні протягомм попереднього року дозволяла затикати пельки хабарникам до того, як вони висували вимоги.
За пів року суто бізнесової та інженерної праці мені стало дещо скучно. За місяць вдавалося подвоювати капітал, але гіперінфляція все це, за мінусом витрат на їжу та пальне для авто, з’їдала.
Можна було купувати вранці комплектуючі, помінявши купони на долари, а ввечері, коли вантаж доставлявся в Черкаси, він в купонах міг вже вартувати дещо дорожче. Іноді вдвічі, а то й утричі !
Купон поступово став коштувати дешевше за папір, на якому друкувався!
Скука змусила мене повернутися до ідеї медіа. Я остаточно розсварився із власником та видавцем газети “Молодь Черкащини”, який разом із групою своїх колег “прихватизував” комсомольську місцеву газету, тому я вирішив створити щось своє.
Андрій Лубенський – мій товариш по праці в молодіжці, погодився стати редактором, а я видавцем газети, яку ми гордо назвали “НЕТ` – газета про те, чого нема, але може бути. Такий симбіоз ділового видання, розважального таблоїду та науково-фантастичного альманаху…
Газета приносила задоволення нам обом, як авторам, але такиі не знайшла свого масового читача. Напевне, час газети “НЕТ”, тоді ще не настав. Провінційне суспільство не дозріло)))
Одного разу, а це було десь взимку 93го ми вирішили провести промо акцію… Купон остаточно знецінився. В повітрі вже гуляв аромат свіжої друкарської фарби нових гривень, і отримавши інсайд з банківської сфери про введення національної валюти, ми зібрали всі купони в офісі моєї АйТі компанії – цей непотріб стояв в мішках і я реально планував їх спалити в каміні…
Надрукували таку собі картинку- некролог, в кожний екземпляр газети, що вийшла 5 тисячним накладом, мав бути вклеєний справжній купон! Останній процес не вдалося автоматизувати, попри всі намагання мого внутрішнього інженерного генія(((
Процес доробки накладу забрав кілька ящиків горілки та нестерпний сморід у офісі від маргіналів, шо здійснили цей газетний тюнінг…
Такою була наша відповідь на гіперінфляцію. Стьоб, мистецький перформанс, рекламна акція… Важко визначити мету, але цілий тиждень про нас говорило все місто.
Потім увагу спільноти переключило на себе чергове вбивство одного з місцевих авторитетів. Але… Рекламодавців не побільшало, бо вони як і раніше, намагалися уникати публічності.
В ті часи активна рекламна компанія мала дві невід’ємні опції-бонуса – до вас приходили або бандюки, або податківці. Здебільше обидві групи пожирачів реклами, інколи одночасно.
Навіть і не пригадаю, хто першим подав цю ідею? Може й насправді – продукт колективного розуму…
Врешті, проект газети почав набридати, адже не отримав очікуємого розвитку. Як видавець, я задавав тоді питання редактору – коли, нарешті, видання почне самоокупатися. Отримав відповідь від Андрія – мовляв, це ж ти – барига, бізнесмен, тож повинен заробляти гроші для творчих людей (мався на увазі, звісно, він…).
Мене це обурило, бо замість своєї творчості, реалізації планів зі створення кіно (або й просто фотографування гарних, злегка одягнутих дівчат), я змушений був проводити час з паяльником у руках або за кермом вантажівки, що лісовими стежками везла в Україну запчастини для сучасних комп’ютерів, дуже їй тоді потрібних…
До речі… Компи вважалися товарами подвійного призначення, адже діяло ембарго, введене за часів СРСР, тож німецькі митники саме цей товар не дуже вітали. А от полякам та українцям – було байдуже. Лише встигали вони зателефонувати провідним телефоном бандві, що кордон проїхав “жирний гусак”… Це я до того, чому саме – лісові стежки…
Врешті з Лубенським ми попрощалися, і я продовжив створювати компьютери, ліпити на них етикетки ІВМ, відкрив в “Будинку торгівлі” магазин оргтехніки – кнопкових телефонів, факсів та іншого обладнання, включно з крутячими телевізорами “Sharp” і “Panasonic”.
Було реально весело. Бізнес затягував, з’являлися нові друзі і знайомі серед “суміжників” – братва почала інвестувати гроші не лише в автівки кольору “мокрого асфальту”, кастети та нелегальну зброю, але й у легальний бізнес.
Більше бандюки та податківці не ввалювалися до мого офісу, ба, навіть, ввічливо віталися при зустрічі… ставало якось нудно.
Аж ось, одного разу, до мене, завітав Олег Стогнієнко, редактор молодіжки, і сказав, що лише я зможу допомогти “розвести на бабки” одного молодого черкаського бізнесмена, що мріє створити так само, як і я, телекомпанію…
Саме тоді у Черкасах і з’явилася телекомпанія Альт))) Але це – геть інша історія!
Ах, да… Кредит, з якого все починалося, я повернув банку вчасно. До речі, якщо на початку історії еквівалент суми перевищував сотню тисяч доларів, то коли я його повертав….. це була вже місячна зарплатня прибиральниці нашого офісу!
Власне, непогано жити в період великих можливостей під час дикого накопичення капіталів.
Р.S. Дякую моєму читачеві Олександру Благовісному, який зберіг в своєму архиві газету 30-річної давнини (!) і надіслав мені цю світлину! Мабуть, спрацював рефлекс – обережно ставитися до речових доказів))))
Валерій Воротник, facebook